Лекція з укр.літ. "Улас Самчук. Роман "Марія"

ТЕМА :   УЛАС   САМЧУК  (загальні відомості про автора).
РОМАН  «МАРІЯ» (скорочено).

МЕТА :    знати  загальні  відомості  про творчий  шлях  письменника;  мати  загальне  уявлення  щодо  змісту  та  проблематики  роману  «Марія».

КОРОТКИЙ ВИКЛАД НАВЧАЛЬНОГО  МАТЕРІАЛУ

«ЗА НАМИ ДОВГЕ СКИТАННЯ»
16 липня 1941 р. Улас Самчук і Олена Теліга як члени культурницької референтури ОУН поверталися в Україну. Вбрід перейшли річку Сян, де пролягав кордон. Незабутні почуття переживали вони в той момент: "Схвильовані виходимо на другий берег і швидко біжимо далі травою до якогось поламаного плоту і ховаємося в кущах. Тут нас не видно. Кидаемо речі на землю і вітаємось, як є: мов на Великдень. Потім цілуємо рідну землю, робимо це без сорому, без страху, що нас побачать небажані очі. Ми вже говоримо вголос, хоча притишено. — Вітаю тебе, рідна! —виривається в мене в напрямку сходу, і я потрясаю в небо рукою. Олена в екстазі. Вона зовсім тратиться і говорить в захопленні патетичні слова. Під нашими ногами Україна. За нами довге скитания. Перед нами... невідоме".
Улас Самчук із юних літ мріяв про велику Україну. Однак і це повернення було короткочасним. Його життя в цілому так і пройшло в Європі, потім у Канаді.

Ж и т т є в и й   і  т в о р ч  и й   ш л я х   У л а с а    С а м ч у к а

   Народився майбутній прозаїк 20 лютого 1905 р. в селі Дермань на Волині, що перебувала тоді під владою Польщі (нині Рівненська область). Із п"ятьох дітей у родині вижив тільки він. Батько був заможним селянином. Про нього У. Самчук згадає так: «Ціле його життя було виповнене працею на землі, громадськими справами і турботами "вивести в люди" своїх дітей. Моє письменство було для нього не дуже потішаючим явищем, він знав, що це "не дасть йому хліба", але за своєю звичкою він мені в цьому не перечив. Мої батьки хотіли б бачити мене якимсь доктором чи інженером».

Спочатку була народна школа в Тилявці, куди переїхала родина, потім Дерманська двокласна школа при семінарії, Кременецька гімназія ім. І. Стешенка, яку не скінчив через мобілізаціюдовійська.
Служив у Західній Польщі, але скоро дезертирував до Німеччини. Ще раніше, 1924 р., спробував нелегально перейти кордон і потрапити до Києва. Молодий хлопець мріяв про справжню освіту, яку сподівався здобути лише там, де «бушувала Україна Скрипника й Хвильового, мене тягнуло туди багато магнітів, а головне... моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником. Ще бувши дома, я згрішив новелькою в журналі "Наша бесіда" (Варшава) навесні 1926 року... але що новелька. У моїй теці лежали грубі рукописи, а в моїй голові ще грубіші пляни. Десь з 17 роком мого життя посіла в мені ця пропасниця, з якою не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: "От буде босяк-ледащо, не здібне навіть до хазяйства"».
З 1927 р. по 1929 р. Самчук працював у Німеччині, одночасно студіюючи у Бреславському (тепер Вроцлавський) університеті. Тоді ж друкується в журналі «Літературно-науковий вісник" (Львів), «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін). У 1929 р. переїздить до Чехо-Словаччини, навчається в найпрестижнішому для української еміграції вищому навчальному закладі Європи — Українському вільному університетіуПразі.

У той час там було жваве українське культурно-мистецьке життя. Перед вела, звісно, національно свідома студентська молодь: Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, О. Лятуринська та ш. Сюди потрапляла преса з Радянської України, приїздили делегації письменників. Ті роки найбільше вплинули на становлення світобачення Самчука. Тоді ж одружився з Марією Зоц, фармацевтом за фахом. Це їй він присвятить трилогію «Волинь», над якою вже почав працювати. Тим часом друкуються перші його великі твори: «Волинь», «Кулак», «Марія», збірка новел «Віднайдений рай».  У  1933—1939 рр. як кореспондент працює в Закарпатті. У 1940 р. переїздить до Польщі, поселяється в Кракові.
З початком війни Самчук потрапляє до Львова, а невдовзі — на окуповану німцями Україну. Київ, омріяний з юних літ, зустрів Уласа Самчука, інших українських патріотів ще теплим жовтневим сонцем. Щоб уявити тодішню атмосферу в столиці, варто перегорнути спогади митця, правдивого очевидця тих далеких подій. «Ольжич, Ротач, Штуль, Олійник, Чемєринський і кілька десятків інших. Збирають людей, формують організацію, видають газети. Ольжич управляє політикою. Його Національна рада з деякими надіями на повторення Центральної Ради вже пущена у рух. Виявилось, що ми потрапили тут у справжній вир найрізноманітнішої діяльності. Літератори, актори, кіномайстри, видавці, фінансисти, господарники. І навіть політики. Не всі вірили, що можна буде робити якусь політику, але всі прагнули "щось робити" і в тому "щось" було немало конкретного. От хоч би налагодити видавничий рух. Країна голодна на справжню українську книгу, журнал, газету. Десятиліттями кормили її пропагандою. Необхідно видати нові підручники, відновити театр, кіностудію, кооперацію, банки. Всі сходились, радились, планували. Хотілось щось робити, хотілось багато зробити»,—так описує          У. Самчук діяльність українських націоналістів в окупованому Києві. Дещо поталанило зробити, наприклад, видавати газету «Українське слово», а після її заборони —журнал «Літаври». Організовано Спілку письменників, яку очолила Олена Теліга... Окупантам не сподобалася така активність із боку українців, цих «пропагаторів із заходу» з їхніми незалежницькими амбіціями. Скоро почалися заборони, арешти, розстріли...
Щоправда, Улас Самчук був у Києві недовго, але постійно стежив за тамтешніми справами. Ідентичною була його діяльність у Рівному. Очолив українську газету «Волинь». Усі зусилля спрямовував на те, щоб вона була «максимально своя, не лише мовою, а й змістом». У ній друкує твори, заборонені радянською владою. Спочатку фашисти особливої уваги на газету не звертали, але після опублікування 22 березня 1942 р. патріотичної передової головного редактора «Так було—так буде!» заборонили. А вже 23 березня Уласа Самчука арештували. На щастя, ув"язнення тривало місяць—якось викрутився. Виїхав до Німеччини. Ще в листопаді 1943 р. відвідав рідні місця. Зустрічі з численними родичами, односельцями, друзями дитинства ще довго живитимуть його творчість.
Залишатися в Україні ставало дедалі небезпечніше. Одружившись із Тетя-                 ною Праховою, в минулому акторкою, монтажистом, емігрує до Німеччини, Там перебуватиме до 1948 р., в таборах для переміщених осіб зазнає поневірянь. Про все це він згодом напише в мемуарах «П"ять по дванадцятій».
1945 рік. Улас Самчук входить до ініціативної групи зі створення МУРу, стає першим його головою. Це було об"єднання українських письменників за кордоном, які займали антикомуністичну позицію. МУР відіграв значну роль у згуртуванні творчих сил та активізації інтересу до української літератури в Європі.
У 1948 р. У. Самчук переїздить до Канади. Став одним із засновників об"єднання українських письменників «Слово», яке утворилося 1954 р. в Нью-Йорку. Щоправда, організаційним питанням Улас Самчук приділяв уваги менше, аніж найголовнішому —художній творчості.
У Канаді написано трилогію «Ост», інші романи й повісті, мемуари.
Про свій рід і своє життя Улас Самчук розповів у книгах спогадів «На білому коні» та «На коні вороному», як і в інших книгах мемуарного характеру — «П"ять по дванадцятій» (1954), «Планета Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не гоїть огонь». Цими книгами Улас Самчук здобув собі в літературі тривке місце талановитого письменника-мемуариста. Окрім названих творів, письменник написав роман «Юність Василя Шеремети» і до кінця життя працював над проблемним романом «Ost». Перша книга трилогії «Морозів хутір» (1948) написана талановито, по-мистецьки вражаюче. Дещо поступаються у художньому відношенні наступні книги «Темнота» (1957) і «Втеча від себе».
Роман «Ost» був висунутий співробітниками російського емігрантського журналу «Современник», з яким активно співпрацював У.Самчук, на Нобелівську премію. Одержати цю премію він не міг, оскільки положенням про премію вимагається, щоб письменник жив зі своїм народом, на рідній землі, у своїй державі.
Ось як у 50-х рр. Самчук розцінював свій пройдений шлях: «Маю сорок років життя. Народився під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, 15 років вигнання, 14 миру. Польська, німецька, мадярська в"язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, Чехо-Словаччини, Карпатської України, протекторату, Генерального губернаторства, Райхскомісаріату України, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932—1933, концентраційні табори... І вічне вигнання».
Помер Улас Самчук 9 липня 1987 р. у Торонто.
         

                                 «Г О М Е Р    У К Р А Ї Н С Ь К О Г О   Ж И Т Т Я   X X ст.»
     Упродовж усього життя Улас Самчук був «у вічному вигнанні». Донедавна і твори  йо-го видавалися лише за кордоном. В УРСР вони заборонялися як шкідливі, антирадянські, а самого письменника офіційна критика називала співцем куркульства і націоналістом.
Насправді він був палким патріотом України. Це підтвердили його життя і творчість.
Уболівав за майбутнє Вітчизни, хотів, щоб вона «вирвалася з мінімалістично-пасивного. солодко-елегій ного, нейтрально-споглядального настановлення і набула трохи динаміки драматизму, шорсткості прози, тверезості математики». Йому імпонували «пристрасті Марка Пола, Колумба»—постійний неспокій пошуку, розширення світогляду. Як зізнавався, не ідеалізував «ставок, млинок, вишневий садок», хоч і не заперечував. З рідної Дермані, з родини батька, спадкового селянина, Улас Самчук одержав інтенсивний духовний потенціал, який живив його впродовж багатьох років. Але світоглядна позиція Самчука-прозаїка, суворого й прискіпливого аналітика своєї доби, безперечно, визрівала та формувалася в процесі пізнання життя інших народів і країн. Ось чому він робить такі цікаві висновки, варті уваги й нині: «Соромно за нас, за наш світ, за більшовизм, за Леніна, за Маркса. Хотілося в когось просити вибачення, до когось апелювати...  Здавалося, як легко було з нашої людської маси зробити людей, народ, націю. Приклад Тилявки, Балабів, Андрущуків, Бухалів. Чи не могла з цього постати Данія, Англія. Америка? Але на місці того ця тотальна, універсальна духова і фізична руїна. Кому і для чого це потрібне? Чому ми найкращих наших людей знеславили, покарали, вигнали? За їх розум, за їх ініціативу, за їх труд. Чому віддали життя в руки ледарів, бідних духом, хворих і немічних, яким треба було помогти, але яким не можна було віддавати в руки керма правління?»

Як бачимо, він відчуває і особисту причетність до долі України, йому болять глибокі рани її народу. Власне, особисте життя, життя своїх односельців, рідних, друзів як невеликі, але невід"ємні частки долі всієї української нації, стають найправдивїшим джерелом його творів.
За типом світобачення Улас Самчук реаліст. Проте він сповідує ідеал сильної української особистості, більш притаманний романтикам. Ця особистість може і вміє протистояти злу, знайти вихід із будь-якого становища, оборонити свою гідність. Ця риса притаманна українській літературі, що творилася в еміграції. Для О. Ольжича, О. Теліги, Є. Маланюка, І. Багряного це була не накинута кимось ідея, а глибоке переконання, віра, без якої вони просто не змогли б вижити там, далеко від рідної землі, не змогли б уберегти власне «Я» в тому вільному, новому, але чужому для них світі.
Творча спадщина Уласа Самчука досить велика, хоча не з усіма його романами і повістями можемо ознайомитися і зараз.
Систематично почав друкуватися, потрапивши до Праги. У 1929 р. в «Літературно-науковому віснику» з"явилася новела «Образа». У 1936 р. майже вся мала проза складе збірку «Віднайдений рай».
В українській літературі Улас Самчук відомий насамперед як романіст, автор епопеї «Волинь» і роману «Марія».
Але в його творчому доробку є ще й повість «Кулак» (у двох частинах), написана і надрукована 1932 р. Тематично вона перегукусться з «Волинню». Свого часу саме цей твір Уласа Самчука привернув увагу Олени Теліги. В ті роки писалась і «Марія».
Про визвольну боротьбу гуцулів ідеться в романі «Гори говорять» (1934, Чернівці).
Роман «Юність Василя Шеремети» (1943) писався під час поневірянь автора дорогами зруйнованої Європи. Він був наслідком ностальгічних спогадів про гімназійну юність, які повели на рідну Волинь, «оживили» тодішнє товариство, нагадали про перше кохання. У 1944 р. твір відзначено премією «Українське видавництво» у Львові.
Проживаючи в Канаді, упродовж багатьох років Улас Самчук працював над трилогією «Ост» (І948—1982). Вона складається з трьох книг: 1. «Морозів хутір» (1948), 2. «Темнота» (1957), 3. «Втеча від себе» (1982). Це масштабний, багатоплановий твір. Дія відбувається в Україні, у третій книзі—в Німеччині та Канаді. У центрі твору — родина Морозів, що стала учасницею всіх складних подій в Україні, починаючи з 1917 і аж         до60-хрр.
Про героїчну боротьбу Української повстанської армії на Волині, що уособлювала національний рух Опору проти двох імперій (фашистської та радянської), йдеться в пригодницькому романі «Чого не гоїть вогонь» (1948—1958 рр.). В українській літературі Улас Самчук порушив цю тему першим. Твір має захоплюючий сюжет. Головні герої Яків Балаба і його кохана Поліна викликають щирі симпатії як патріоти своєї землі та як люди, чиї долі склалися так непросто.

У романі «На твердій землі» (1967) розповідається про життя в Канаді українських переселенців.
Улас Самчук—автор мемуарів "П"ять по дванадцятій"(1954), «На білому коні» (1956), «На коні вороному»(1974). У книзі «Планета Ді-Пі» (1979) зібрано щоденникові записи, листи письменника.
Уласа Самчука справедливо називали «Гомером українського життя XX от.». Він створив неповторну художню панораму своєї епохи, показав рідний народ у періоди вирішальних випробувань, особливо в епопеях «Волинь», «Ост».
Це —письменник-традиціоналіст, реаліст, епік. Його індивідуальний стиль відзначається детальними, розлогими, «спокійними» описами побуту, праці різних суспільних верств, але насамперед селян. Він спромігся глибоко проникнути у внутрішній світ українського селянина, психологічно вмотивовано передати його емоції, переживання, думки.
Щоправда, іноді в ці об"єктивовані описи вкраплюються публіцистичні відступи —Улас Самчук все ж не стримується і вирізняє в зображуваному якісь важливі моменти, аналізує ті чи ті життєві ситуації, хоча в більшості випадків свої висновки чи узагальнення вкладає в уста провідних героїв. Публіцистичність притаманна всій еміграційній літературі 20—30-х рр., бо життя багатьох письменників за кордоном було продовженням тієї ідеологічної боротьби за вільну Україну, яку вони проводили Вдома. Звісно, це відбилося на тематиці, ідейній спрямованості, стильових особливостях їхніх творів. Публіцистичність, яка часто проникала в текст, зменшуючи його художню вартість, викликана насамперед тими важливими для відродження національної свідомості, хоч і не мистецькими функціями, що їх ця література мусила виконувати в репресійні роки. Та все ж українські митці прагнули там, далеко від рідної землі, але й далеко від усякого ідеологічного тиску, творити, за висловлюванням Уласа Самчука, «велику літературу» (так називалася його доповідь на першому з"їзді МУРу в 1945 р.).
Образи-персонажі творів Самчука живі, яскраві, без штучної ідеалізації. По сторінках романів розсипано чудові українські пейзажі. Тут Самчук — справжній поет, залюблений у красу рідної землі, хоча ту красу більше доводилося носити з собою в серці, аніж спостерігати в дійсності. Водночас пейзаж його не перенасичений метафорами та епітетами, навпаки, дуже точний, ощадний, доречний, реалістичний. В основному він переданий через сприймання героя, через його враження від природи, є своєрідним відбитком настрою.

              І с т о р і я   н а п и с а н н я    р о м а н у
Найсенсаційнішим з усіх творів Самчука став роман-спалах "Марія"
Що це за твір? Чому його так названо?
Світову громадськість у 1933 році потрясло нечуване в історії лихоліття, яке спало на голову українського народу – організований сталінсько-більшовицькою системою голодомор, що призвів до кількісного зменшення українців на одну п"яту. Тобто 7,5-8 млн. жертв. Це була перша велика акція етноциду, спрямована проти українського народу. Коли був написаний роман? Твір був написаний у тому ж таки 1933 році.
Катастрофічна кількість загиблих – це лише один показник. Другий, можливо, значно жахливіший – це психологічні зміни, які відбулися в свідомості людей, бо ж геноцидові були піддані всі – і ті, що залишилися живими. Зранену психіку живі передавали своїм нащадкам навіть тоді, коли їм цього не хотілося.
В 1933 році Улас Самчук написав роман «Марія». Сильнішого твору про голодомор в
Україні в 1932-1933 рр. нема й досі.   Автор не був очевидцем страшних подій, але пам"ятав голод у двадцятих, коли з радянської території тікали нещасні люди і просили хоч шматочок хліба. Мав нагоду Самчук спілкуватися й з тими, кому пощастило вислизнути на волю в 1933-му. Письменник зіставляв різні, одна жахливіша від іншої розповіді, осмислював події масштабно: голод нищив націю не тільки в Україні, а практично у всіх регіонах, де жили етнічні українці. Таким чином, штучний голод планувався сталінською клікою як геноцид, як замах на українську націю.

      Саме ці події лягли в основу написання роману-хроніки.
Роман –це складний за побудовою і великий за розміром епічний твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи, значна частина яких змальована у розвитку
і багатогранно. У романах переважно буває кілька головних сюжетних ліній, які
перехрещуються й переплітаються між собою.
Роман-хроніка — різновид роману, за основу сюжету якого взято історію суспільних або родинних подій, змальованих у їх часовій послі­довності.
Герої твору – реальні люди, з якими був знайомий Улас Самчук. Прототипом головної
героїні Марії стала дерманська красуня Мотря, весела, привітна, працелюбна сирота;
прототипом Гната - рідний дядько письменника


                                              Р О М  А Н    «М А Р І Я»
«Марія» –один з найсильніших в українській романістиці, де автор "втілив … трагічну долю українського народу в ХХ столітті" (С.Пінчук).
Літературний рід: епос.
Жанр: роман-хроніка.
Тема: хроніка життя української жінки як відображення долі се­лянства.
Головна ідея: звеличення праці, любові, материнства, України.
Головні герої: Марія, її перший чоловік Гнат Кухарчук, другий — Корній; Демко, Максим, Лаврін і Надійка (діти Марії й Корнія).
Твір  присвячено  «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933».
Роман складається з трьох частин:

• "Книга про народження "Марії".
• "Книга дві Марії".
• "Книга про хліб".

       У  творі охоплено такі історичні події:

• Російсько-японська війна.
• Перша світова війна.
• Громадянська війна.
• Події революції 1917 року.
• Панування більшовизму.
• Боротьба з куркульством.

     Дія  роману  окреслена точними  хронологічними рамками -
(26258 днів життя Марії, 71 рік 11 місяців).
«Марія» – перший в українській літературі художній твір про насильницьку колективізацію, про нещадне винищення справжніх трудівників землі, страшний голодомор 1933 року.
С ю ж е т     р о м а н у:
      «Книга про народження Марії»: народження Марії — смерть її батька — закоханість у Корнія — Корнія забирають на сім років у цар­ську армію в матроси — одруження Марії з Гнатом — народження в них дитини й смерть через хворобу — повернення Корнія — розлучення Гна­та й Марії.
      «Книга днів Марії»: розбудова нового життя Марії з Корнієм — на­родження сина Демка, а згодом Надійки й Максима — будівництво просторої хати — Корній знову у війську на російсько-японській війні — Гнат спалює на Великдень Маріїну оселю — повернення Корнія — на­родження сина Лавріна — смерть Демка в німецькому полоні від голо­ду — більшовицький переворот — одруження Надійки — більшовицька робота Максима на селі.
      «Книга про хліб»: тотальне винищення українського селянства го­лодомором 1930-х років — Максим звинувачує брата Лавріна в контрре­волюції — Марія й Корній під тиском Максима переходять у будинок, покинутий висланими в Сибір сусідами — смерть Маріїної онуки й са­могубство дочки — Корній убиває сина Максима і йде помирати в поле разом зі старим собакою — сповідь Гната перед Марією — смерть Марії.
Роман розгортається у двох планах: з одного боку — у плані суто людському, особистому, психологічному. Людей зображено з усіма властивими їм високими й низькими інстинктами, сильними й слабими рисами характеру, добрими й поганими вчинками. З іншого — у плані соціальних, суспільних стосунків і подій, у рамках яких людина прова­дить своє особисте життя. Подати в реальній мистецькій єдності ці два плани — це велика трудність для кожного автора. Улас Самчук, тоді ще зовсім молодий автор, успішно переміг цю трудність. Сприяли цьому, на нашу думку, три мистецькі компоненти:
глибока синівська любов і пошана автора до свого народу, знання його характеру, його життя, його душі, його воління;
неповторно авторові, пристрасно-життєдайні, ми б сказали, рубенсівські, а дехто твердить — довженківські, образи українських лю­дей, української природи;
властивий тільки Самчукові творчо виявлений стиль ліричного монологу, що, як електричний струм, проймає весь сюжет повісті й три­має читача в постійному напруженні.
Саме ці три компоненти творять високомистецьку цілість сюжету, Де людина, природа й соціальне життя виступають як органічні склад­ники процесу (Г. Клочек).
Вигибала від голоду нація: чоловіки, господарі землі, жінки — берегині родинного затишку, діти — майбутнє народу. Зникли носії народних традицій, порвалась розумно виплетена предками основа життя. На такій сумній ноті і закінчується роман.
О б р а з    М а р і ї
Марія, основний об"єкт зображення письменника, приходить у світ, де все впорядковане: як і споконвіку, чітко змінюються пори року, час вимірюється неза¬лежним від людини рухом землі («Між тим земля поволі оберталася обличчям до сонця») та процесуальними змінами в землеробстві («Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали бурячки, картоплю, порубали капусту») і святами, що приходять на зміну виснажливій праці («Минуло Різдво, Новий рік, Водохрещі).
Образ Марії є уособленням мужньої, вольової жінки.
Звичайно, у романі показаний голод і наслідки колективізації, глибоко розкрита трагедія українського народу, глибоко розкрита трагедія українського народу, але все це художньо вирішено набагато ширше і місткіше, ніж здається непідготовленому читачеві. Описи злочинної діяльності радянської влади й голоду у творі показані лише на ? частині обсягу. Не можна не відзначити, що образ Марії в цьому романі якісно відрізняється і стоїть набагато вище від класичних українських покриток, наймичок, утоплених, страчених…
Героїня Уласа Самчука рівна по духу Марусі Богуславці чи Роксолані, тільки доля випала їй звичайна, буденна і складна. Сам автор на цьому не раз і не два наголошує, показує величезний потенціал духовної і фізичної сили героїні, її прагнення жити, радіти всупереч усім труднощам: “Маленька Марія йшла вже з життям. Не раз прокинеться від сну, нап"ється з материного лона пахучого напою і наповняється радістю… Белькоче, піднімає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепірює ледь помітні пальченята, а руками ловить щось настирливе перед очима. Скільки праці, простору”. 
Та майже паралельно з оптимістичними нотками вже чуються тривожні удари долі, відлуння похоронного дзвону. Навіть, маленькою дівчинку звуть не Марусею, Марійкою чи Марічкою, а тільки Марією, іменем, яке перекладається – "гірка" і постійно вносить гіркоту в долю.
Уже на початку роману Улас Самчук зауважує: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п"ятдесят вісім днів».
Щасливі часу не помічають, а вимір життя героїні йде не літами (хоча її земному перебуванню можна й позаздрити – 71 рік й 11 місяців), а днями.
Крім вітаїстичної позиції автора, життя, яким не могла впитися Марія, несе їй тільки страждання. Провісники лиха раз у раз вриваються в її долю: у дні похорону і батька, і матері маленька дівчинка сидить голодна, ще не усвідомлюючи трагедії втрати дорогих людей, та вже відчуваючи голод; з напівголодного існування вона починає своє життя з Корнієм, від голоду під час першої світової війни гине її син Демко – примари голоду блідіше чи яскравіше час від часу з’являються на Маріїнім обрії, щоб хижим звіром кинутися на сім’ю старенької жінки в 1933.
Чи можна назвати Самчукову героїню пересіченою українською жінкою? І так, і ні. Перше твердження правильне хоча б тому, що роман має посвяту: "Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933". Друге теж небезпідставне, бо далеко не кожна жінка зважилася б так гостро виступити проти народної моралі і так боротися за свою любов, як це робила Марія. Дата смерті і відомості про вік героїні дають змогу визначити, що народилася вона в 1862 році. Отже. Ця жінка з іншої епохи і аналізувати її вчинки без врахування тогочасних моральних і соціальних устоїв означає сфальшивити образ героїні. Якщо уявити, що у вісімдесятих роках минулого століття селянка зважується на розлучення, створює іншу сім"ю і добивається визнання у громаді, то, безумовно, таке під силу не багатьом. Це був винятковий, особливий, сильний характер.
Ні раннє сирітство, ні наймитування не зламало Маріїної долі. Дійшовши пори, дівчина стала першою красунею в селі. За жінку хотів би її мати не один заможний хлопець, але найбільше вона припала до серця вродливому наймитові Корнію та багатому сироті-каліці Гнату Кухарчуку. З Корнієм Марію єднала врода і взаємне кохання, з Гнатом – працьовитість і неабиякий аргумент з точки зору народної моралі – сирітство.